промовляти
ПРОМОВЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., ПРОМО́ВИТИ, влю, виш; мн. промо́влять; док.
1. що і без прям. дод. Говорити, проказувати що-небудь уголос, часом звертаючись до когось; усно висловлювати думки.
І заплакала Ярина, Як тая дитина. І крізь сльози промовляла: – Покине! покине! (Т. Шевченко);
Врешті Ахмет поплескав його ласкаво по плечах, щось бадьоро промовляючи, забрав посуд і пішов геть (Олесь Досвітній);
Чую я, як він із сумом промовляє твоє оплакане ім'я... (І. Гончаренко);
Василько подав їй свою чашку, промовивши тихо і несміливо якесь поздоровлення. Вона прийняла, подякувала і усміхнулась (Леся Українка);
Коли підпливали до острова, на воді неждано заспівали лебеді. – Лебедина пісня, – задумано промовив Нагорний (М. Стельмах);
// до кого – чого. Адресувати кому-, чому-небудь свої слова, звертатися до когось, чогось із якимись словами.
Поки я такії речі Промовляв до того снігу, Стрілив хтось, і з високості Впав додолу темний шуляк (Леся Українка);
– Постій, Буланий! – промовив він до коня (Панас Мирний);
Іван ніжно погладив голуба і промовив до нього: – Не заблудиш, Сивко? Знайдеш? (Ю. Збанацький);
// тільки недок. Узагалі говорити (у 1 знач.).
Як він томливо німував, Як пломенисто промовляв (М. Рильський, пер. з тв. О. Пушкіна);
Телефон загудів після півночі. Женя почула голос Друзя .. Промовляв він, мовби нотацію читав (Ю. Шовкопляс);
* Образно. Научіть мене вишивки, мамо. І навчіть мене, матінко, так – Щоб з мережки живими словами Промовляли волошки і мак (Т. Масенко);
// тільки недок. Розповідати про що-небудь.
– Браття, – говорив далі [бесідник], – я не вмію красно промовляти, але вповім вам таку ніби казку (Л. Мартович);
// перен. Викликати які-небудь думки, почуття.
Ми – із мармуру, ми й з деревини, Тільки ж кожен удар промовля, Що усе на землі – для людини, Бо людина сама – це земля (М. Рильський);
Але злото те нічого Не промовило мені! Ну, так знаю я й без того, Що кипіло ти в огні (Я. Щоголів);
– Ваш колишній учень, Остап Житній. Пам'ятаєте? Несподівані відвідини й полковницькі погони на Остапових плечах, здавалось, промовили Докії Сергіївні більше, ніж назване прізвище (О. Підсуха);
// тільки недок., у сполуч. зі сл. до серця, перен. Впливати певним чином на розум, почуття, уяву тощо (про чиїсь твори, слова, думки і т. ін.).
Кожне тобі словечко в їй Зінько тямив, розумів і почував, бо воно йому якось до душі, до серця промовляло. Звалася та книга “Кобзар Тараса Шевченка” (Б. Грінченко);
Мова – зброя письменника. Мовою промовляє літературний твір до серця і розуму читача (Ю. Смолич);
Олександр Ферапонтович Саєнко – художник, твори якого промовляють до серця кожного, хто любить і розуміє красу (з наук. літ.);
// тільки недок., перен. Бути доказом, свідченням чого-небудь, указувати на щось.
На користь прогресивності Костомарова промовляє й те, що майже всі його численні монографії й дослідження публікувалися не в імператорській Академії наук (з наук. літ.);
// перен. Звучати, викликаючи певні емоції (про музику, пісню і т. ін.).
На Дунаї сонце гріє, Вітер подихає, – До струни струна на кобзі Дзвонить – промовляє (П. Куліш);
// перен. Виражати якісь почуття, думки і т. ін.
Ну як їй скажеш про своє кохання? Він не говорив – за нього промовляли очі (М. Чабанівський);
// перен. Підказувати, провіщати що-небудь.
Знов озивалась “дворянська кров” [Аркадія Петровича], говорив розум, промовляло сумління, по-своєму кожне, а під всім тим тліла гостра цікавість, що буде і як воно буде (М. Коцюбинський).
2. що і без дод. Виголошувати промову, тост і т. ін.; звертатися до кого-небудь з промовою, поздоровленням тощо; доводити щось до загального відома.
На ґанок вихожає [виходжає] І до громади промовляє Петрусь (Т. Шевченко);
Вже виступили Золотоноша, Миргород, Гадяч, Лубни .. Зараз з трибуни саме промовляв .. представник полтавського гарнізону (О. Гончар);
Декотрі сенатори промовили поздоровні промови латинською мовою (І. Нечуй-Левицький);
– За Січ! – промовив Тарас, високо піднісши над головою свій келех. – За Січ! – озвалися густо в передніх рядах (О. Довженко);
// від кого – чого. Виступати від чийого-небудь імені.
[Микита:] А хто ж бо дав вам право Від Новгорода всього промовлять? (І. Кочерга).
Говори́ти (промовля́ти) уста́ми див. говори́ти;
(1) Не промовля́ти / не промо́вити [і] сло́ва (слове́чка, слівця́) – уперто мовчати.
Карпо наздогнав її і пішов з нею поруч, але довго не промовляв і слова (І. Нечуй-Левицький);
Чом не сядеш, не говориш, Ні словечка не промовиш? (з переказу);
Як-то тихо, глухо!.. По тижнях слівця було не промовимо любого (Марко Вовчок);
(2) Промовля́ти / промо́вити до се́бе – висловлювати свої думки.
“Боже мій, скільки дурної сили в чоловіка!” – похитуючи головою, промовив до себе Тимко, беручись і собі за косу і займаючи свою ручку (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)