проща
ПРО́ЩА, і, ж., заст.
1. Богомілля, паломництво.
Пішла баба у Київ на прощу Богу помолитися (із журн.);
Іде шляхом молодиця, Мусить бути, з прощі (Т. Шевченко);
Наші діди й баби, як думали заручати дітей, то перше їхали з усею [усією] сім'єю на прощу до якогось монастиря да молились Богу (П. Куліш);
Сюди в дні прощі на богослужби мало не з усього Поділля стікалися люди (М. Стельмах);
* У порівн. Антіной тим часом пішки, мов на прощу, подався з Лохіаса (Н. Королева).
2. Відпущення гріхів, прощення.
За бідного прощу будеш мати (Сл. Б. Грінченка);
[Єпископ:] Нема сьому рабу ні порятунку, ні прощі. Він занапастив себе (Леся Українка);
– Інші най [нехай] і в ченці пострижуться, – відрубав Улас, а мені не треба, бо я з тобою сорок літ прожив, то мене і без прощі пргосто до неба пустять (Б. Лепкий).
3. заст. Християнська каплиця, збудована на початку шляху, де родичі й близькі прощались з подорожніми, мандрівниками і благословляли їх в дорогу.
Словник української мови (СУМ-20)