пурх
ПУРХ, виг.
1. Звуконаслідування, яке передає шум від крил птаха при швидкому, прудкому злітанні.
Чоловік зрадів, біжить у хату та до Марусі: – Голубко моя! А вона – пурх – і вилетіла голубкою в вікно (з казки);
Раптом – пурх! – щось важке, як куля, з писком вискочило з-під ніг Остапових (М. Коцюбинський);
Пурх! Горобець, швидко перебираючи крилами, стрімголов полетів, рятуючись від несподіваного нападу (О. Полторацький).
2. Уживається як присудок за знач. пу́рхати, пу́рхнути.
Якась пташка прилетіла і сіла передо мною на шляху .. Я до неї ловити, – вона пурх! (Ганна Барвінок);
Поставила [Галя] пташку на долоню, а вона тільки пурх і полетіла в яр (О. Копиленко);
– Коли ти постукав, вона знову – пурх до твоєї кімнати... А тобі назустріч вийшла припудрена, причепурена... (Ю. Шовкопляс);
Раптом із кватирки великим білим мотилем щось пурх! (Д. Бузько).
Словник української мови (СУМ-20)