регіт
РЕ́ГІТ, готу, ч.
Нестримний, голосний сміх.
Галя і Явдоха зареготались. Печариці після того реготу стало не по собі (Панас Мирний);
Сміх проривався з її грудей голосним реготом, і вона втікала в кут та аж товкла головою до стіни зо сміху (Л. Мартович);
Свято розгорталося за старовинним, віками встановленим звичаєм. Танцювала і веселилася безтурботна юнь. Бриніли домбри. Веселі жарти та гострі дотепи викликали довгий і безжурний регіт (З. Тулуб);
// перен. Крик птахів, тварин, що нагадує гучний сміх.
Згори сипле та й сипле [жайворонок]... витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито (М. Коцюбинський);
// перен. Створювані предметами, стихійними силами природи і т. ін. гучні, розкотисті звуки, що нагадують людський нестримний сміх.
Підкрались [хвилі] і вдарили раптом в борти, потрясли корабель наш і з реготом геть відкотились... (Леся Українка);
Зареготала пекельним реготом буря над білою грудочкою, і покотився сей регіт далі й далі (Г. Хоткевич).
Словник української мови (СУМ-20)