рило
РИ́ЛО, а, с.
1. Видовжена вперед передня частина голови деяких тварин.
Він [вовк] до Огню то рило підведе, То лапу коло жару сушить (Є. Гребінка);
До саней підбігає вусатий селянин і батогом відбиває в свиней своє добро. Ті ображено кривлять блідо-рожеві, обліплені зерном рила, верещать і неохоче задкують від пошивки (М. Стельмах);
// перен., розм. Видовжена передня частина чого-небудь узагалі.
Танк голосно заскреготав, підкинув догори тупе рило і, ніби, принюхуючись, поповз уперед (П. Панч).
2. вульг. Обличчя людини.
Видно ззаду (або й з рила), що Пилип (Номис);
Крукке радісно усміхнувся, кілька разів нахилив своє пацюче рило і клацнув закаблуками (В. Собко);
// Уживається як лайлива назва людини.
– Не за Гусака я, п'яне твоє рило, питаю! – ще дужче визвірився городничий (Панас Мирний);
– Мене не обдуриш, я тебе бачу, шельма!.. Він дума, свиняче рило, як рештант, то вже не людина (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)