розлучати
РОЗЛУЧА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко РОЗЛУ́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗЛУЧИ́ТИ, лучу́, лу́чиш, док., кого.
1. Примушувати кого-небудь розійтися, відійти один під одного.
Довго я з ним просиділа .. Та вже господиня покликала, розлучила нас, а то б, здається, й цілу ніч просиділа (Панас Мирний);
Повільний, журливий спів далеко лунав над імлистими луками: Темная ніч розлучає, коханая нас... Голос був повний, красивий, розлогий (О. Гончар).
2. Роз'єднувати, відділяти одне від одного кого-небудь (близьких, рідних, друзів і т. ін.).
– Не розлучайте мене з моїм Василечком (Г. Квітка-Основ'яненко);
– Ой Тимоньку, голубчику, ріднесенький мій, дорогесенький! Розлучають нас, – заплакала вона ще дужче (Григорій Тютюнник);
– Прошу пана нас [братів] не розлучувати! (І. Франко);
– Помремо разом, і спершу я помру перед тобою, і хіба тільки мертвого мене розлучать... (О. Довженко).
3. Припиняти, розривати чий-небудь шлюб.
[Руфін:] Чи се тобі громада наказала, чи ваш єпископ шлюб наш розірвав? Яка страшна сувора сяя віра, що розлучає жінку з чоловіком (Леся Українка);
Я вам не суддя мировий... Не я розлучала, і зводити не мені (Микола Чернявський).
4. розм. Відділяти по одному з гурту (свійських тварин); вилучати.
Повагом ішли корови в пилу вуличному. Десь мекали вівці і ляскав батогом вівчар – розлучав по дворах (А. Головко).
Словник української мови (СУМ-20)