ручатися
РУЧА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., РУЧИ́ТИСЯ, ручу́ся, ру́чишся, док.
1. Будучи впевненим у чому-небудь, гарантувати його.
Необхідно було найти артилериста-віртуоза, що влучив би з такої відстані в дзвіницю бодай одним із трьох снарядів. Ніхто з партизанських артилеристів не ручався, що йому вдасться це (О. Гончар);
– Гм-гм! – промимрила редакторка. – За це я .. не можу ручитись, панно Річинська, одержите ви посаду одразу чи не одержите... (Ірина Вільде).
2. Брати на себе відповідальність за кого-небудь; поручатися.
(1) Руча́тися / ручи́тися за се́бе – відповідати за свої дії, вчинки, за свою поведінку.
– Більше цього не робіть, тату, – попередив тремтливим, сповненим гніву голосом Прохор і вихопив з батькових рук лозину. – Чуєте? Бо я не ручуся за себе (А. Шиян).
◇ (2) Руча́тися / ручи́тися голово́ю за кого – що і без дод.:
а) повністю бути відповідальним за кого-, що-небудь.
– Я за кожного, кого ми озброїли, головою ручусь (І. Муратов);
б) гарантувати що-небудь, будучи абсолютно впевненим, переконаним у чомусь, комусь.
– Так ви ручаєтесь головою, що в замку, крім вас, немає живої душі? – питав Ледяник. – Є ще стара бабуся-ключниця (Мирослав Ірчан);
– Злодія ми знайдемо, за це я вам головою ручуся, бо він здалека не приїхав. Він ковалівський (В. Кучер).
Словник української мови (СУМ-20)