солоно
СО́ЛОНО.
1. Присл. до соло́ний 1, 3, 4, 6.
– Солоно їдять [селяни], видно, що п'ється, – пожвавівши, пожартував дід (О. Гончар);
До смерку не спинялися [чумаки] від рання, Щоб зимувать в степу не довелось. Солона юшка, аж гірка тараня, Ще й піт солоний. Солоно жилось (П. Дорошко).
2. у знач. присудк. сл. Про відчуття солоного смаку.
Сонце стоїть десь над головою. Піт заливає очі, і солоно стає на сухих губах (О. Гончар).
3. у знач. присудк. сл. Тяжко, скрутно.
Ми, ганяючись за достатком, почотом [шаною] та славою, так часом бавимось з людьми, що від наших забавок буває їм дуже солоно!.. (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)