спалений
СПА́ЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. до спали́ти.
На місці тої, спаленої фашистами, .. звелась он яка хата (І. Цюпа);
Зимно в бараці. Добова норма дров давно вже спалена (О. Гончар);
Прийдеш над сю гору, – пустиня, спалена сонцем, ні прутика, ні гіллячки (Панас Мирний);
Курилася спалена суховієм рілля (П. Панч);
Хліб засихає на полі, спалений довготривалою спекою (П. Колесник);
Мчить Голодуха стомлений, розпухлий, спалений сонцем і вітрами (О. Довженко);
Задавлений плач, глухий болісний клекіт у грудях вирвались з одкритих, смагою спалених, уст (Панас Мирний);
Спалені морозом легені ніби кровоточать (А. Головко);
// спа́лено, безос. пред.
В самім замку невеличку Церковку святую Не спалено (Т. Шевченко);
В одному тільки Городнянському повіті .. було знищено шістнадцять поміщицьких маєтків, спалено дві винокурні (С. Скляренко);
Хату спалено, а старого Демида нещадно побито (О. Довженко).
2. у знач. прикм. Який зазнав дії вогню, сонця і т. ін.; обпалений, почорнілий.
Навколо лежала спалена, сплюндрована, гола, як після потопу, земля... (П. Загребельний);
* У порівн. Кам'яні шпилі .. рожевіли на небі, .. а ліси по схилу гір чорніли немов спалені (М. Коцюбинський);
// Висохлий від спеки.
Піди на спалені покоси, Що в раз останній роси п'ють (О. Олесь);
Випали ще дощі тихі, з сонцем. Спалені трави одволожило (А. Головко);
// Дуже засмаглий.
Теплий вітрець обвіває її чорне спалене лице (І. Нечуй-Левицький);
// Пересохлий від внутрішнього жару; вкритий смагою, запечений.
Спалені губи з трудом розривала [баба] та білим язиком їх зволожувала (В. Стефаник).
Словник української мови (СУМ-20)