спалений

СПА́ЛЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. до спали́ти.

На місці тої, спаленої фашистами, .. звелась он яка хата (І. Цюпа);

Зимно в бараці. Добова норма дров давно вже спалена (О. Гончар);

Прийдеш над сю гору, – пустиня, спалена сонцем, ні прутика, ні гіллячки (Панас Мирний);

Курилася спалена суховієм рілля (П. Панч);

Хліб засихає на полі, спалений довготривалою спекою (П. Колесник);

Мчить Голодуха стомлений, розпухлий, спалений сонцем і вітрами (О. Довженко);

Задавлений плач, глухий болісний клекіт у грудях вирвались з одкритих, смагою спалених, уст (Панас Мирний);

Спалені морозом легені ніби кровоточать (А. Головко);

// спа́лено, безос. пред.

В самім замку невеличку Церковку святую Не спалено (Т. Шевченко);

В одному тільки Городнянському повіті .. було знищено шістнадцять поміщицьких маєтків, спалено дві винокурні (С. Скляренко);

Хату спалено, а старого Демида нещадно побито (О. Довженко).

2. у знач. прикм. Який зазнав дії вогню, сонця і т. ін.; обпалений, почорнілий.

Навколо лежала спалена, сплюндрована, гола, як після потопу, земля... (П. Загребельний);

* У порівн. Кам'яні шпилі .. рожевіли на небі, .. а ліси по схилу гір чорніли немов спалені (М. Коцюбинський);

// Висохлий від спеки.

Піди на спалені покоси, Що в раз останній роси п'ють (О. Олесь);

Випали ще дощі тихі, з сонцем. Спалені трави одволожило (А. Головко);

// Дуже засмаглий.

Теплий вітрець обвіває її чорне спалене лице (І. Нечуй-Левицький);

// Пересохлий від внутрішнього жару; вкритий смагою, запечений.

Спалені губи з трудом розривала [баба] та білим язиком їх зволожувала (В. Стефаник).