спалений

СПА́ЛЕНИЙ, а, е.

1. Дієпр. пас. мин. ч. до спали́ти.

На місці тої, спаленої фашистами, ..звелась он яка хата (Цюпа, Назустріч.., 1958, 440);

Зимно в бараці. Добова норма дров давно вже спалена (Гончар, II, 1959, 130);

Прийдеш над сю гору,— пустиня, спалена сонцем, ні прутика, ні гіллячки (Мирний, І, 1954, 279);

Курилася спалена суховієм рілля (Панч, В дорозі, 1959, 48);

Хліб засихає на полі, спалений довготривалою спекою (Кол., Терен.., 1959, 52);

Мчить Голодуха стомлений, розпухлий, спалений сонцем і вітрами (Довж., І, 1958, 253);

Задавлений плач, глухий болісний клекіт у грудях вирвались з одкритих, смагою спалених, уст (Мирний, І, 1954, 360);

Спалені морозом легені ніби кровоточать (Головко, II, 1957, 311);

// спа́лено, безос. присудк. сл.

В самім замку невеличку Церковку святую Не спалено (Шевч., II, 1953, 126);

В одному тільки Городнянському повіті.. було знищено шістнадцять поміщицьких маєтків, спалено дві винокурні (Скл., Легенд. начдив, 1957, 6);

Хату спалено, а старого Демида нещадно побито (Довж., І, 1958, 307).

◊ Мости́ свої́ (за собо́ю) спа́лено — вже неможливо повернутися до чого-небудь, продовжити щось.

Щось у телефоні клацнуло, загули дроти. Розмову закінчено, мости спалено за собою (Чаб., Тече вода.., 1961, 173).

2. у знач. прикм. Який зазнав дії вогню, сонця і т. ін.; обпалений, почорнілий.

Навколо лежала спалена, сплюндрована, гола, як після потопу, земля… (Загреб., День.., 1964, 89);

*У порівн. Кам’яні шпилі.. рожевіли на небі,.. а ліси по схилу гір чорніли немов спалені (Коцюб., І, 1955, 290);

// Висохлий від спеки.

Піди на спалені покоси, Що в раз останній роси п’ють (Олесь, Вибр., 1958, 202);

Випали ще дощі тихі, з сонцем. Спалені трави одволожило (Головко, II, 1957, 230);

// Дуже засмаглий.

Теплий вітрець обвіває її чорне спалене лице (Н.-Лев., І, 1956, 113);

// Пересохлий від внутрішнього жару; вкритий смагою, запечений.

Спалені губи з трудом розривала [баба] та білим язиком їх зволожувала (Стеф., І, 1949, 44).