спарити
СПА́РИТИ¹ див. спа́рювати.
СПА́РИТИ², рю, риш, док., що.
1. Док. до па́рити¹;
// Скип'ятити, перев. витримавши на малому жару в печі (молоко, вершки); спряжити.
– Спарила [Войцехова] те молоко, відставила набік (І. Франко);
Процідила [Марія] частину молока в глечики, а частину в горщик, щоб спарити на снідання (Ірина Вільде).
2. Зігріти до утворення пари.
Аби мерщій сніг з землі, аби швидше сонце та теплі дощі спарили її (Панас Мирний);
// Допустити псування, гниття і т. ін. чого-небудь вологого внаслідок зігрівання.
Спарити сіно;
// Пошкодити собі що-небудь через натирання.
– Я ж казав тобі, Григоре, ще вчора шлею буланому повстю підбити. Тож кінь може холку собі спарити (Є. Кротевич).
3. Пошкодити вогнем або чим-небудь гарячим; обпекти.
Біла хустка була в неї майже на ніс насунена, так спарило їй сонце лице (О. Кобилянська);
// Обварити; ошпарити.
Як би го [його] окропом спарив (Номис).
4. перен., розм. Побити різками, батогом і т. ін., відшмагати, висікти.
Ти моїх орендарів нагайкою спарив (Сл. Б. Грінченка).
Словник української мови (СУМ-20)