сполучник

СПОЛУ́ЧНИК, а, ч.

лінгв. Незмінне службове слово, яке виражає синтаксичні зв'язки речень або слів.

За походженням сполучники поділяють на непохідні і похідні (з навч. літ.).

△ (1) Протиста́вний сполу́чник лінгв. – сполучник, який поєднує речення або члени речення, що протиставляться одне одному (напр., а, та, проте).

Протиставні [сполучники] .. передають контрастний зміст поєднуваних одиниць, їх невідповідніст (з наук. літ.).

Значення в інших словниках

1. сполучник — сполу́чник іменник чоловічого роду  Орфографічний словник української мови
2. сполучник — [споулучниек] -ка, м. (на) -ку, мн. -кие, -к'іў  Орфоепічний словник української мови
3. сполучник — -а, ч. 1》 рідко. Те, що єднає, об'єднує кого-, що-небудь. 2》 грам. Службова незмінна частина мови, яка служить для поєднання слів і речень у синтаксичне ціле.  Великий тлумачний словник сучасної мови
4. сполучник — Службова частина мови, яка оформлює синтаксичні зв'язки речень та синтаксичні зв'язки слів (і, та, але, проте, хоча та ін.).  Універсальний словник-енциклопедія
5. сполучник — Сполу́чник, -ка; -ники, -ків  Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
6. сполучник — СПОЛУ́ЧНИК, а, ч. 1. рідко. Те, що єднає, об’єднує кого-, що-небудь. Українська народна поезія є сильним сполучником усіх тридцяти мільйонів українського народу (Муз. праці, 1970, 246). 2. грам.  Словник української мови в 11 томах