стиха
СТИ́ХА, присл.
1. Не на повний голос; впівголоса; неголосно.
Магнати здоровкались розмовляли стиха (І. Нечуй-Левицький);
Марина, збираючи в огороді огірки та стиха виспівуючи, думала про те, з ким то їй доведеться рядом у полі жати (Панас Мирний);
До Тихона Давид прихилився і стиха сказав щось (А. Головко);
Стиха мукнула в сінях корова... (М. Олійник);
// З невеликою звучністю.
Коні пішли ступою, форкаючи інколи від куряви, залізне путо стиха побрязкувало, тужлива пісня котилася широкими ланами (М. Коцюбинський);
Стиха шелестіла над ним тополя (А. Шиян).
2. Таємно від когось або від усіх; потай.
Брешіть, брешіть, воріженьки, Набрешетесь лиха, А ми з тобою, миленький, Кохаймося стиха (з народної пісні);
Стиха кидала [Наташа] на Колісника жартівливі погляди своїми чорними очима (Панас Мирний);
– Нищечком та стиха поліземо рачки до кавунів .. та й повикочуємо сюди (Б. Грінченко).
3. Не поспішаючи, поволі.
Літа .. Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо! (Т. Шевченко);
Іду стиха, зупиняючись та оглядаючись (Марко Вовчок);
Я стиха підвівся і підійшов до розчиненого вікна (Ю. Яновський);
Вузькою зміястою дорогою стиха наближалася машина (Я. Качура);
// Поступово, мало-помалу.
Не стануть щасливі вглядатись до лиха, Що в могилу жене нерозумного стиха (Я. Щоголів).
4. Несильно, злегка.
Ранішній вітер стиха гойдав мотузку (М. Коцюбинський);
Було вже надвечір. Сонце світило стиха, без жари (П. Куліш);
Він узяв руки зв'язані Давидові й потяг догори, надавивши одною ногою на плечі. Стиха, дужче (А. Головко);
Натиснувши стиха ручку, він крізь вузеньку щілинку заглянув до середини [кімнати] (Ю. Смолич).
Словник української мови (СУМ-20)