стрельнути
СТРЕ́ЛЬНУ́ТИ, ну, неш і СТРІЛЬНУ́ТИ, ну́, не́ш, док.
1. Однокр. до стріля́ти 1, 3–10.
Коли раптом щось – лусь! Стрельнув хтось з рушниці. Так по селу і покотилось (М. Коцюбинський);
Круглов взяв зброю з рук Федора, ліг і стрельнув (І. Багмут);
– Горпина з переляку з дитиною на піч сховалася. А я як стрільнув, та шаблею, шаблею... (З. Тулуб);
Десь поблизу наче оглушливо стрельнула гармата (Ю. Шовкопляс);
Машина стрельнула білим димом, легко зірвалася з місця і зашелестіла шинами по крутій вигнутій дорозі (Д. Ткач);
– Вйо, коні! – стрельнув батогом Іван Бондар (М. Стельмах);
Промчав вулицею чорний вершник, вітер роздував його плащ-палатку, багнюка стрельнула з-під копит в усі боки (О. Гончар);
Шампанське у Валетових руках стрельнуло, дзвінко цокнуло корком у стіну (П. Дорошко);
Сонце здіймалося вище й вище, його проміння стрельнуло Лукії у вічі (О. Донченко);
Сидю [сиджу] .. я під повіткою, зубці до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне: – Свириде! (Остап Вишня);
Пилипко затих, наче заснув. Що се таке? Він почув, наче що стрільнуло в йому (Панас Мирний).
2. розм. Раптово виникнути, з'явитися (про думку, намір і т. ін.).
Як згодом вияснилося, Несторові в останню хвилину стрельнула “ідея” прикрасити машину зсередини білими хризантемами (Ірина Вільде).
Словник української мови (СУМ-20)