суворо
СУВО́РО, присл.
1. Присл. до суво́рий 1–6.
Запалі очі суворо виблискували з-під настовбурчених брів (Панас Мирний);
– Не здумайте тікати, – суворо сказав Андрій і поплескав рукою по чорному стволу гвинтівки (Григорій Тютюнник);
Коли справа заходила серйозна, Хома завжди поводився з своїм приятелем суворо і ніякого панібратства не терпів (О. Гончар);
Прошу не судити мене суворо (О. Довженко);
Кандиба деякий час суворо дотримував обіцянку і зовсім не пив (Л. Дмитерко);
Німотний кипарис, хороший мій знайомий, Суворо зводиться в мінливі небеса (М. Рильський).
2. у знач. пред. Про відсутність будь-яких послаблень, поблажливості.
– “Грабуй награбоване”, так, чи що?! Ні, цей номер у нас не пройде!.. Щодо цього в Килигея було суворо (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)