судний
СУДНИ́Й, а́, е́, діал.
Здатний, придатний.
[Селянин:] Чи ви тямите плуга в землю встромити? Чи ви судні хоч борозну рівно прогнати або снопки на воза скласти? (Леся Українка).
СУ́ДНИЙ, а, е, СУ́ДНІЙ, я, є, заст.
1. Стос. до суду (у 1–3 знач.), судочинства.
Хіба мало людей приходили сюди [в суд], ще почуваючи за спиною свій ґрунт, а, заточуючись, виходили звідси з судними папірцями, що підписами і печатками відкраювали землю і наділи (М. Стельмах);
Отак як зачне оповідати, мов із письма беручи, сива голова, то судня рада й про свій суд забуде (П. Куліш).
2. Пов'язаний з уявленням про страшний суд, Божу кару.
– Не боїтесь страшного суду? – розмашисто обернувся [отець Миколай] до судної картини, провів рукою по гадюці, обвішаній табличками з гріхами (М. Стельмах);
Ще й тепер, навіть в сні, нам вчувається та канонада, Урочиста й сувора, мов судного поклику дзвін (Л. Первомайський);
* Образно. О слово! будь мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися, Осяй мій край і розлетися Дощами судними над ним (О. Олесь).
Словник української мови (СУМ-20)