талан
ТАЛА́Н, у, ч.
1. Доля, життєвий шлях кого-небудь.
Ой, світе мій ясний, світе мій прекрасний, Який мій талан нещасний! (з народної пісні);
– Пожила я з ним два роки та й овдовіла. Отакий мій талан (І. Нечуй-Левицький);
// Щаслива доля, щастя.
Нудно йому На чужому полі! Всього надбав, роботяга, Та не придбав далі! Талану того святого... (Т. Шевченко);
[Ганна:] Накликай талану, а безталання й само тебе здиба! (М. Кропивницький);
– Та незабаром кинув я Конецпольських і подався до Києва, до Аксака. Але й там не знайшов я талану... (З. Тулуб);
Два жіночі голоси, як дві птахи в негоду, тихесенько квилили, нарікали на свою недолю, на змарнований талан (Б. Лепкий);
// Успіх, удача.
Старший брат і ні гадки собі: лежить та загріба гроші лопатою – усе йому бог дає, а менший працює, як риба об лід побивається, а нічого не вдіє, ні в чому нема йому талану (О. Стороженко);
– Ні, немає щастя й талану бідним на сьому світі і не буде ніколи! – рішила вона (Панас Мирний).
2. Те саме, що тала́нт 1; хист.
– А ти прочитай [“Кобзаря”], то сама побачиш, як чоловік з таланом може орудувати тією простою мовою (Панас Мирний);
Десь, колись, в якійсь країні Пробував поет нещасний, Тільки й мав талан до віршів Не позичений, а власний (Леся Українка);
– Максиму бути головою, – Казали люди у селі, – Талан у хлопця до землі (М. Стельмах);
Це була значна культура, і дух українського народу проявив себе великим таланом і на ґрунті літературному, і на ґрунті науковому (з наук.-попул. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)