уволювати
УВО́ЛЮВАТИ (ВВО́ЛЮВАТИ), юю, юєш, УВОЛЯ́ТИ (ВВОЛЯ́ТИ), я́ю, я́єш, недок., УВО́ЛИТИ (ВВО́ЛИТИ), о́лю, о́лиш; наказ. сп. уво́ль; док., що.
Виконувати, задовольняти (чиїсь волю, бажання тощо).
Боявся [Сивоок], що разом з пустими словами витруситься йому з серця все те, що так неждано-негадано прилинуло, тому без спротиву вволював бажання Лучукове (П. Загребельний);
– Ви маєте право жити по своїй волі, вволяти свою волю (І. Нечуй-Левицький);
Управа .. прикро наказувала, щоб .. волость уволяла справедливу волю вчителеву (Б. Грінченко);
Уволили твою волю Українські діти: На Чернечу несуть гору, Де ти [Т. Шевченко] хотів жити (М. Максимович);
– Даліло, мила, за твоє кохання Чим можу я тебе нагородити? Скажи, повідай, моя зоре, те бажання, Хоч би загинуть – мушу я вволити! (Леся Українка);
Перші дні Ляля, вволивши благання хворої матері, нікуди не виходила з дому (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)