утішати
УТІША́ТИ (ВТІША́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УТІ́ШИТИ (ВТІ́ШИТИ), шу, шиш, док., кого.
1. Приносити втіху кому-небудь, робити когось радісним, задоволеним.
Зажурилась тяжко Івга, .. ходить похмура, і дитинка її не втішає (Марко Вовчок);
– Ви скажіть йому від мене, Що я досі пам'ятаю, Як пісні його втішали Нас колись в чужому краю (Леся Українка);
Діточкам спасибі за листи, дуже мене втішили (М. Коцюбинський);
[Галя і Юрій:] Просимо вас... наша рідна бабусю... завтра до нас на весілля. [Марфа:] Діточки мої хороші... Оце справді втішили... (О. Левада);
// Розважати, веселити.
Княжецький син в гуслі грає. Дівчиноньку забавляє, Забавляє й утішає (з народної пісні);
Нема в їх [них] ні забавок, ані іграшок дитячих, .. і мати вернеться – нічого не принесе, щоб їх звеселити, щоб утішити своїх діток! (Марко Вовчок).
2. Умовляючи, допомагати кому-небудь позбутися суму, неспокою, хвилювання і т. ін.
Його ніхто не втішав; тепле слово привіту не виривалося з уст його товариства (Панас Мирний);
– Василю Назаровичу, не плачте, – утішав старого Черняк (О. Довженко);
Рузя як уміла втішала дівчину. Але як тут утішити, коли в неї самої стискалось від страху серце? (О. Донченко);
Нема кому його ні пожаліти, ні втішити... (М. Стельмах);
Мирон Данилович, трусячись, обторкує ґрунт: “Я в мокрому глинищі! Це яр, можна лізти через воду!” – втішає сам себе (В. Барка).
◇ (1) Утіша́ти о́ко (зір) – те саме, що Ті́шити (весели́ти) о́ко (о́чі, зір і т. ін.) (див. ті́шити).
Я й Середземне бачив море У Провансальському краю... Усі вони втішали зори І душу надили мою (М. Рильський);
(2) Утіша́ти / уті́шити се́рце чиє – заспокоювати кого-небудь.
Втішаю серце... Але прикрих дум Не сходить попіл (М. Зеров).
Словник української мови (СУМ-20)