фуга
ФУ́ГА¹, и, ж.
Форма поліфонічного твору, що ґрунтується на послідовному проведенні в усіх голосах однієї або кількох тем за певним тонально-гармонійним планом.
З вікон полилася весела мелодія, шумлива й бурхлива, неначе вода полилася водоспадом. Маруся заграла фугу, швидку й голосну (І. Нечуй-Левицький);
Грала [Аглая-Феліцітас], що хто бажав і хотів. Танці, поважні сонати, мазурки, одну фугу Баха і свої мелодії (О. Кобилянська);
Наприклад, у таких поліфонічних творах, як фуга, починає співати один хоровий голос, згодом до нього приєднується другий, потім третій голос і т. д., так що в кінці співає вже цілий хор (з навч. літ.).
ФУ́ГА², и, ж., стол.
Шов між дошками, які щільно пригнані ребрами одна до одної;
// Виїмка в будь-якій деталі, в якомусь предметі, куди вставляється виступ іншої деталі, іншого предмета.
– Одної ночі, коли всі спали, швидко зістругав я фугу в однім стовпі комірки – виважив долотом дилину, вліз до комірки, взяв свої папери (І. Франко).
ФУ́ГА³, и, ж., діал.
Хуга 1.
Реве, свище заверюха [завірюха]. По лісу завило; Як те море, біле поле Снігом покотилось. Вийшов з хати карбівничий, Щоб ліс оглядіти, Та де тобі! таке лихо, Що не видно й світа. “Еге, бачу, яка фуга! Цур же йому з лісом! Піти в хату...” (Т. Шевченко);
Сипле сніг, як з рукава; Крутить завірюха; В полі вітер завива, Надуває фуга... (Л. Боровиковський);
Курява, завія й хуртовина, Заметіль і хвижа і фуга́, – Не степи, а біла домовина, Де людину чорт перемога (Л. Первомайський).
Словник української мови (СУМ-20)