хвицати
ХВИЦА́ТИ, а́ю, а́єш, недок.
1. кого, що. Бити однією або обома задніми ногами (про копитних тварин); брикати, вихати.
Погонич од злості передавав ті [пайові] стусани коням..; а коні передавали злість панському фаетонові, хвицали по йому задніми копитами (І. Нечуй-Левицький);
Він [тур] ішов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров'ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги... (М. Коцюбинський);
Свічкою підіймався [кінь] на задніх ногах, плигав на кілька метрів уперед, високо хвицав задніми ногами (Ю. Збанацький);
// Граючись, пустуючи, обороняючись і т. ін., бити або робити різкі рухи ногою або ногами (про людей).
Привик ото, вітрогон, ногами хвицати – та навіть уже в сні він [синок] ганяє м'яча або вензелі на коньках заплітає (П. Козланюк);
– Я хочу затірки! – рішуче домагалася, хвицаючи ногами, роздратована Маринка (Я. Качура);
* Образно. Вітер був свавільний, незагнузданий, налітав поривами, хвицав по траві (Ю. Мушкетик).
2. перен., розм. Виявляти норовистість; капризувати.
Ну, ти дуже не хвицай. Побачимо, як ти порядкуватимеш (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)