хиба
ХИ́БА, и, ж.
1. Недогляд, помилка, недогода і т. ін. в чому-небудь; вада.
Суд признав свою хибу, попросив пробачення, а старому цареві виніс смертну кару (В. Королевич);
Багато хиб, доробку надто мало Я залишаю по своїм житті, І тільки тим не вартий я докору, Що сам себе засуджую суворо (М. Рильський).
2. Негативна риса, ознака і т. ін. кого-, чого-небудь.
Він мав одну хибу, що не вмів удержати язик за зубами: що чув, то розповідав кождому, кого здибав (Л. Мартович);
Його [прокурора] резюме, хоч сказане з незаперечним талантом і великою виразністю, мало одну велику хибу, – було задовге (І. Франко);
Товщина твору є сумнівна цінність, швидше – хиба (С. Васильченко).
3. діал. Фізична вада, дефект.
Івана кликали в селі Переламаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений (В. Стефаник);
Заявляла [мати] всім з радістю, що почувається вже краще. Дарма що голосу не в силі була добути з грудей. То, думалось їй, в горлі хиба лежала. Піддасться операції й поверне давній свій голос (А. Крушельницький);
// Несправність.
В мурі щілина була, що зробилась вона ще іздавна, Ще відтоді, як стіна будувалася в домі уперше. Хиби маленької з давніх-давен ще ніхто не примітив (М. Зеров).
Словник української мови (СУМ-20)