цить
ЦИТЬ, виг., розм.
Уживається як заклик до тиші, мовчання.
Катря припинилася. – Що він таке співає? – спиталася, вжахнувшися співу того: – що він співає? – Послухаймо, – кажу, – то й почуємо... Ходім ближче. – Цить! Постривай! – шепоче мені (Марко Вовчок);
– Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом, – каже Кирило Тур (П. Куліш);
В Заячій балці кроків за сто попереду гострозорий Марко помітив биків, що стояли прип'яті до телеграфного стовпа. – Це Денис, він погнав раніше мене, – зашепотів Марко. – Ану, цить... (Григорій Тютюнник);
// Уживається як заборона галасувати, гримати, кричати, лаятися і т. ін.
– Цить! а то як візьму кочергу, то й зуби визбираєш, – крикнула Кайдашиха й скочила з місця (І. Нечуй-Левицький);
– Цить! Не верещи! – Коловратський шльопнув його своєю величезною долонею по тім'ю і насунув розплющений капелюшок аж до підборіддя (Ю. Смолич);
// Уживається для того, щоб умовити людину (перев. дитину) не плакати.
– А цить же, Аничко! Та бо не плач!.. (Л. Мартович);
– Чого ти сумний такий? – Чоботи порвались, – плачу. – Цить, кажуть [учитель], у мене зайві є (А. Тесленко);
Івась хлипав, утираючи кулаком сльози. – Цить, цить! – казав дід (Панас Мирний);
Спи, мій маленький, Цить. Зайчик сіренький Спить (П. Воронько);
* Образно. Ой не плач, моє серце, ой цить! Нехай плачуть маленькії діти! (М. Вороний).
Словник української мови (СУМ-20)