цок
ЦОК, ЦОК-ЦО́К, виг., розм.
1. Звуконаслідування, що означає цокання.
Після служби божої Хима наблизилася до карнавки, нешвидко добула з ганчірки п'яти-злотник, потримала його в руці й укинула в карнавку. – Цок! (М. Коцюбинський);
Цок! – патрон був учбовий (І. Багмут);
“Цок-цок, цок-цок”, цокали ходики в напруженій тиші (А. Головко).
2. Уживається як присудок за знач. цо́кати¹ і цо́кнути.
[Малоштан:] Чую, лопата – цок! Отак – цок... хрусь... Що воно за знак, добродію Чирво Козирю? (І. Микитенко);
Біжить [Параска], проклята, прудка, як коза, а порожні відра цок та цок об коромисло (І. Нечуй-Левицький);
Тут хвись! шабельки засвистіли, Цок-цок! – і іскри полетіли (І. Котляревський);
– Раптом знову у шибку: цок-цок... (С. Олійник);
До того йому муляє ногу, заважає бігти ще дужче, бігти так, щоб не чути пострілів, – а вони ззаду – цок, цок! – один по одному (І. Микитенко);
Я замикаю кімнату, вішаю ключ на гвіздочок біля входу, швидко збігаю вниз. Цок, цок по сходах (М. Чабанівський).
Словник української мови (СУМ-20)