цур
ЦУР, виг., розм.
Уживається для заборони торкатися чого-небудь, брати, привласнювати що-небудь, робити щось (у давнину в заклинаннях, тепер перев. в іграх).
Помічена падуча зірка зараховувалася тій з дівчаток, яка перша помітить, “зловить” її і перша встигне гукнути: – Моя! Цур моя! (В. Козаченко);
[Конон:] Стійте! Станьте ж ви, братця, тут, цур до хвіртки не наближаться (М. Кропивницький);
// Вигук, яким скріплюють яку-небудь взаємну угоду, домовленість і т. ін. (перев. в іграх).
[Настуся:] Е, ні! стривайте, цур не грать. А то не буду й танцювать, Поки барвінку не нарву Та не заквічаюсь [заквітчаюсь] (Т. Шевченко);
Юркові щось спадає на думку, і він каже: – А знаєш? Зараз і вгадаю. Тільки цур: не критися, казати правду (І. Рябокляч);
// кому, чому. Вигук, що вживається, щоб висловити незадоволення ким-, чим-небудь, несхвалення чогось.
– Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо стає на землі! Лучче з вами зовсім не знатись! (П. Куліш);
– Ой боже мій! я б і грошей тих не схотіла через той страх. Цур їм, тим грошам (І. Нечуй-Левицький);
Від Великодня служить [Зінька] у них, а так наче давно вже. Що вже намучилась, і цур їм. У роботі завжди, сама ж усе, бо він десь або по ділах, або гуляє, а вона ж – пані, ні за холодну воду (А. Головко);
– Цур вам! – підхопився Петру. – Що це ви таке верзете, чоловіче? Отямтеся? (М. Чабанівський);
// Уживається при бажанні позбутися, не згадувати кого-, чого-небудь, відвернути щось (перев. з частками хай, нехай).
Прохаєте оповістити вам усяку пригоду у подробиці – годі! Се тепер, удень, та й те, поки ще не чули, то прохаєте, храбруючи, а прийде ніченька, спати не будете – цур йому! (Марко Вовчок);
– А я й не тямлю, що зо мною було, – стогнав Ведмідь. – Те тілько тямлю, що я перший і останній раз в життю [житті] пробував літати! Хай йому цур! (І. Франко);
У нас не холодно, – і справді тепер 11° тепла .. Але ся благодать почалась тільки з вчорашнього дня, а то було таке, що нехай йому цур, бодай не верталось (Леся Українка).
◇ (1) Хай (неха́й) йому́ (їй, їм і т. ін.) цур – уживається для вираження незадоволення ким-, чим-небудь, несхвалення чогось.
– Ох... як ти мене злякав, хай йому цур!.. – переводячи дух, .. обізвалася вона до Грицька (Панас Мирний);
Ся благодать [тепло] почалася тільки з вчорашнього дня, а то було таке, що нехай йому цур, бодай не верталось (Леся Українка);
Цур ду́рня та (й) ма́сла гру́дка див. ду́рень;
(2) Цур тобі́ (йому́, їй, вам і т. ін.) [та (і)] пек [тобі́ (йому́, їй, вам і т. ін.)] – уживається для вираження незадоволення ким-, чим-небудь, несхвалення чогось.
Цур тобі, пек тобі, як запишався, що в новую свитку прибрався! (прислів'я);
– Недостойні мужики, щоб над ними голови стільки ламали. Не розуміє свого інтересу – цур йому пек (М. Хвильовий);
Та цур їм [панам]! Шкода на них часу й паперу (М. Коцюбинський);
– Цур вам! – підхопився Петро. – Що це ви таке верзете, чоловіче? Отямтеся! (М. Чабанівський);
Цур та (і) пек.
– Денис? Щось у старого звихнулося ще тоді... цур та пек згадувати (П. Козланюк);
Коли ж побачила завтра Хведька, та ще з чужого села, то вже Стецькові цур і пек (Г. Квітка-Основ'яненко).
Словник української мови (СУМ-20)