цілити
ЦІЛИ́ТИ, лю́, ли́ш, недок., кого, що і без прям. дод., рідко.
Виліковувати, вигоювати.
Узявся він рани душевні цілити І ліки змінив на перо: Розгублений батько, знедолені діти Знайшли в його слові добро (М. Тарновський);
Як добре слово треба нам у радості і в горі. Як зогріває і цілить воно в такі хвилини (П. Дорошко).
ЦІ́ЛИТИ, лю, лиш, недок., кого.
1. Те саме, що ці́литися.
Цілив в ворону, та попав в корову (Номис);
– Що оглянеться він [арештант], – а очі аж горять, – я все в нього цілю, все в нього цілю. Та так аж до села довів (Г. Хоткевич);
Невідомий, сховавшись за стовбуром, цілить жінці просто в голову... – Гей, – гукає Явдоха. – Гей, не стріляй! (О. Донченко).
2. перен. Мати на увазі кого-, що-небудь, натякати на когось, щось.
[Ізоген:] Наш ворог тямить, чим держиться церква, – і вже не важить на овець, лиш цілить у пастирів, щоб розточить отару (Леся Українка);
– А вся ця нерозпорядливість від чого? – люто витріщається Барильченко. – Думаєте, від нестачі ума? Від риб'ячого серця – ось від чого! Ця розмова безпосередньо цілила вже в особу виконроба товариша Красулі (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)