чорноротий
ЧОРНОРО́ТИЙ, а, е, розм.
Який злісно лається, поширює наклепи тощо.
Тьху, сказився б ти, ікластий чорте! Знову збурив мене, знову все переплуталось. І що він собі думає, цей чорноротий Блюм? (П. Колесник);
Чи з жаб'ячої шкіри їх пошили тобі лакизи? – Матимеш і золото, і чоботи такі самі, все, як у мене, – пообіцяв Ярослав, сам ще не відаючи, нащо йому цей слинявий, чорноротий крикуняра. – Підкупити хочеш Бурмаку? – закричав карлик (П. Загребельний);
// у знач. ім. чорноро́тий, того, ч.; чорноро́та, тої, ж. Зла, лайлива людина.
Хай Соломія не думає, що Катря її й досі боїться. Не ті тепер часи. О, не ті! То нехай же підожде чорнорота та показиться в своїй хаті (В. Кучер);
Коли курява закрила віз із Роюками, Дарка Боровик плюнула: – От чорнорота... Жаба зелена, ропата (із журн.);
// перен. Про злого пса.
Дощані ворота високі, ще й з важкою дубовою аркою над ними. А в дворі чорноротий Рябко. Почувши шарудіння за хвірткою, загарчав несамовито й рвонув ланцюг, аж луна в берег Красної шугонула (Микола Чернявський).
Словник української мови (СУМ-20)