чувати
ЧУВА́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., що і без дод., розм.
1. перев. мин. ч. Чути, слухати не раз одне й те саме чи подібне що-небудь.
– Знаю, знаю, знаю, знаю! Чувала тисячу разів! (Леся Українка);
Він чував у Відні всякі концерти і всяку музику (І. Франко);
Поволі далеко й глухо стало чувати неначе стогін глухий. Ні, не зірниці, – надходила гроза (А. Головко);
Про Байду секретар райкому останнім часом чував чимало гарного (Д. Бедзик).
2. Те саме, що чу́ти 1, 3.
Ой кувала зозуленька, тепер не чувати, Полетіла в гай зелений нічку ночувати (з народної пісні);
Кругом садочки, біленькі хати, І соловейка в гаю чувати (Леся Українка);
Гримить Дніпро, шумить Сула, Озвались голосом Карпати, І клич подільського села В Путивлі сивому чувати (М. Рильський);
Виліз батько з хатини Дочку виглядати... І не чувать дитини, – Що за вража мати! (П. Гулак-Артемовський);
– Що ж ти, Славочку, навіть не цікавий довідатись, що чувати дома? (Л. Мартович);
– Що там чувати, розказуйте!.. (М. Коцюбинський);
– Що нового, Лесю, чувати в селі? – Та нічого такого. Пан Стадницький знову позивається з лісовиками (М. Стельмах).
ЧУВА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., заст.
Не спати; пильнувати.
В садочку вітоньки гне буря, хиляє .. При тобі ж тут ненька чуває, Спокійно засни (Уляна Кравченко);
На сцені який час тихо, всі сплять .. [Голос Кассандри (з храму):] Чувай, стороже (Леся Українка).
Словник української мови (СУМ-20)