чувати

ЧУВА́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., що і без дод., розм.

1. перев. мин. ч. Чути, слухати не раз одне й те саме чи подібне що-небудь.

– Знаю, знаю, знаю, знаю! Чувала тисячу разів! (Леся Українка);

Він чував у Відні всякі концерти і всяку музику (І. Франко);

Поволі далеко й глухо стало чувати неначе стогін глухий. Ні, не зірниці, – надходила гроза (А. Головко);

Про Байду секретар райкому останнім часом чував чимало гарного (Д. Бедзик).

2. Те саме, що чу́ти 1, 3.

Ой кувала зозуленька, тепер не чувати, Полетіла в гай зелений нічку ночувати (з народної пісні);

Кругом садочки, біленькі хати, І соловейка в гаю чувати (Леся Українка);

Гримить Дніпро, шумить Сула, Озвались голосом Карпати, І клич подільського села В Путивлі сивому чувати (М. Рильський);

Виліз батько з хатини Дочку виглядати... І не чувать дитини, – Що за вража мати! (П. Гулак-Артемовський);

– Що ж ти, Славочку, навіть не цікавий довідатись, що чувати дома? (Л. Мартович);

– Що там чувати, розказуйте!.. (М. Коцюбинський);

– Що нового, Лесю, чувати в селі? – Та нічого такого. Пан Стадницький знову позивається з лісовиками (М. Стельмах).

ЧУВА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., заст.

Не спати; пильнувати.

В садочку вітоньки гне буря, хиляє .. При тобі ж тут ненька чуває, Спокійно засни (Уляна Кравченко);

На сцені який час тихо, всі сплять .. [Голос Кассандри (з храму):] Чувай, стороже (Леся Українка).