чудовий
ЧУДО́ВИЙ, а, е.
1. Прекрасний, гарний, чудесний (у 2 знач.).
Стояла чудова тиха та тепла весняна погода (І. Нечуй-Левицький);
Ось проходить передо мною молода поетеса з ясним хвилястим волоссям, з чудовими синіми очима, де так ясно блищать і зливаються в один промінь талан і божевілля (Леся Українка);
Світло в лісі чудове, якесь зелене, мов все осяяно зеленим бенгальським вогнем (М. Коцюбинський);
Круглі металеві рами ілюмінаторів склили товстим дзеркальним склом, і чудовий запах свіжої смолистої деревини зливався з йодисто-солоним бадьорим подихом близького моря (З. Тулуб);
У пісні “Про Бондарівну” виступає чудовий образ гордої, сповненої почуття людської гідності дівчини, що дає таку зневажливу одповідь “вельможному” панові Каньовському (як гадають, магнатові Миколі Потоцькому..), який залицявся до неї (М. Рильський);
// Химерний, дивний.
Задзеленькав дзвоник [у вокзалі]. Люде заворушились, завештались. Ломицький кинувсь, неначе прокинувся од якогось чудового сну (І. Нечуй-Левицький);
Як пісня, дивний був натурою Богдан: То тихий, лагідний, то спалахне мов порох; То вигадає враз якийсь чудовий план – Мерщій до Мексики! (М. Рильський).
2. З високими моральними якостями (про людину).
Володимир Семенович був чудовий чоловік (І. Франко);
Простий, чудовий, мудрістю багатий, неграмотний, убогий селянин, могутній словом, піснею крилатий, злетів орлом до гордих верховин (І. Гончаренко);
// Доброї вдачі, тихий, слухняний.
Стасик чудова дитина (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)