чуйний
ЧУ́ЙНИЙ, а, е.
1. Те саме, що чутки́й.
– Якби хто біг, то було би чути, у мене вухо чуйне (І. Франко);
Чуйне солдатське вухо вловило у завиванні хуртовини далеку, ледь чутну рушничну стрілянину (А. Головко);
Хропуть чуйні коні, хапаючи ніздрями важкий сморід тліючого ганчір'я, горілої сажі, газу недавно вибухлих мін (О. Гончар);
// діал. Який прийшов до пам'яті, опритомнів.
Сестра Меланія зовсім чуйна була: хоч очі од спання помаліли, та дивилися .. жваво (Марко Вовчок);
* Образно. Вслухаюся в чуйну, дрімливу тишу, боюсь її сполохать, ледве дишу (М. Драй-Хмара);
// перен. Умілий, вправний до чого-небудь.
Отак, наче спадщина поколінь, дісталися Миколі чуйні руки до різьби і дороге дерево для різьби (М. Стельмах).
2. Те саме, що чу́лий 3.
Мої спогади я присвячую молодим, сміливим і чуйним, їм віддаю я на суд юнацькі помилки й перемоги, щоб збудити їхні думки, щоб спонукати їх на шукання яскравіших просторів і горизонтів (Ю. Яновський);
– Треба стояти лицем до мас, бути чуйним, культурним, діловим, – говорив він, проводжаючи обох аж до дверей (А. Шиян);
Чуйне ставлення до колишніх фронтовиків, інвалідів війни, піклування про сім'ї тих, хто не повернувся з полів битв, було і буде найпершим обов'язком (з публіц. літ.).
3. Те саме, що чутли́вий 3.
Література – жива річ, і вона надзвичайно чуйна, можливо, чуйніша за всі інші мистецтва (Ю. Смолич);
// до чого, на що. Вразливий.
Це так заболіло її, чуйну на всяку образу, що вона .. в гірких думках пролежала до вечора (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)