шельма
ШЕ́ЛЬМА, и, ч. і ж., розм.
Хитра й спритна в своїх учинках людина.
Запорожець зареготав. – Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? (П. Куліш);
Поглядав дід Пилип, любувався шельмою-їздовим, усміхався (В. Бабляк);
– Ці шельми Антоній Грекович та Йосип Рутський точать зуби на всі київські церкви (З. Тулуб);
// Уживається як лайливе слово.
“Га, – крикнув [пан], – шельмо, так ти робиш!” На мене шнуром замахнувсь (І. Франко);
– Як тебе звать? Йваном! Брешеш. А я знаю, що ти Кручок. Мене не обдуриш, я тебе бачу, шельма! (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)