шикувати
ШИКУВА́ТИ¹, у́ю, у́єш, недок., розм.
Виявляти шик у чому-небудь, жити з шиком; франтити.
Як підперезавсь [Омелько] поверх латаної свити, замість мотузки, жіночою червоною окрайкою, то й по сей день шикує в ній (А. Головко);
– Навіщо це мені? – скаже бувало Віра. – Курсистці не личить шикувати, наче дамі з “бомонду” (Ф. Бурлака);
Ішов Максим вулицями міста величаво – шикуючи празниковою одежею, обмахуючись чистенькою відпрасованою хусточкою (Ю. Смолич).
ШИКУВА́ТИ², у́ю, у́єш, недок., кого, що.
Ставити когось у ряд, шеренгу, колону і т. ін.; строїти.
* Образно. Зима. На фронт, на фронт!.. А на пероні люди... Біля вагонів ми співаєм “Чумака”... І радість лоскотна бентежить наші груди... Шикують злидні нас, юнак до юнака (В. Сосюра);
Було колись в одній країні: сумний поет в сумній хатині рядами думи шикував (Леся Українка);
// Утворювати шеренгу, колону і т. ін.
У путь, піонери, Шикуймо ряди! Прикрасимо сквери, Двори і сади (Г. Бойко);
Сини сідлали коней, ясну зброю брали в руки, шикували грізні лави (О. Гуреїв).
Словник української мови (СУМ-20)