шляхтич
ШЛЯ́ХТИЧ, а, ч.
Особа, що належить до шляхти.
Син убогого шляхтича, новогрудського адвоката, і дочки економа, доброї господині, щирої католички, люблячої матері, Адам [Міцкевич] зростав в обстановці, що її в якійсь мірі можна назвати патріархальною та ідилічною (М. Рильський);
Юзеф Крапивницький, хоч і зубожілий, але родовитий шляхтич, не міг не помітити зухвальства батрака (С. Чорнобривець);
– Але ж ви на наймита зовсім не схожі, – сказав я. – Бо я, бачите, не з міщан. Я дворянин, шляхтич, як нас тут звуть. Ми шляхтичі з батьків, з дідів (І. Нечуй-Левицький);
* У порівн. Маруся їла як ніколи. Все їй здавалося надзвичайно смачним, опришки так ґречно припрошували, мов які шляхтичі (Г. Хоткевич).
Словник української мови (СУМ-20)