шпурнути
ШПУРНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., що, ким, чим і без дод.
Однокр. до шпурля́ти.
Іван як хватне царя Ірода та як шпурне ним на гострий шпиль його замку, так цар Ірод і здох (з казки);
Тільки що Мар'я намірилася крикнути: не кидай [шапку]!, як Христя уже й шпурнула (Панас Мирний);
[Олімпіада Іванівна:] Знаєте, Якове Григоровичу, як дивлюсь я на оті книжки, то, здається, так би їх і шпурнула в піч! (Леся Українка);
Галієнко шпурнув гранату (І. Багмут);
Сліпуче сонце шпурнуло у високі вікна гарячим приском, золоті, зайчики зграями застрибали по верстатах (О. Донченко);
Раптом хвиля вибуху шпурнула професора вбік (Яків Баш);
Вітер шпурнув у шибки сухим снігом (З. Тулуб);
Не встиг Терешко закінчити й слова, як Колошник шпурнув носилки й, лютий, вибіг з кошари (Г. Епік);
Колись пани у вир війни шпурнули нас, немов в безодні... (В. Сосюра);
* Образно. Ніби під чарівним ліхтарем на екрані виросли рядами силуети кіп, як зубчасті дзвіниці. Шпурнули від себе, куди видно, велетенські тіні (С. Васильченко);
Ми зиму обернемо у літо і землю шпурнемо до сонця... (В. Сосюра);
* У порівн. – В цеп! – Немов хто міцно згріб нас у жменю і шпурнув уперед, і розсипалися ми по степу, захекано бігли-сунулись, як величезні граблі, огрібаючи степ (А. Головко).
Словник української мови (СУМ-20)