шуліка
ШУЛІ́КА, и, ч.
1. Великий хижий птах родини яструбових із довгими крилами і загнутим дзьобом; коршак.
Мов курята, сполохані шулікою, люди подались до церкви (І. Франко);
У сонячній, холодній імлі степового ранку ширяє над землею шуліка (М. Чабанівський);
Раптом налетів шуліка, шугнув до дерева, і синичка жалібно забилася в кігтях хижака (О. Копиленко);
* У порівн. Ясь ще довго грав, а потім подивився і не пізнав хлопця – ніс у нього був гачкуватий, як у шуліки (О. Іваненко).
2. перен., розм. Жорстока, злобна людина.
– Ну та й змостив же собі гніздо Яремка отам на горі!.. Трудно буде козакам викишкати отого шуліку з гнізда, – загомонів стиха Вовгура-Лисенко (І. Нечуй-Левицький);
То весна, то зима настава; Кожний стук той в безмірних світах одкрива Людям, – зграї шулік і голубок, – без впину То колиску одним, то другим домовину... (Леся Українка);
Ні шуліки, ні грабіжки злі, Верховино, не страшні тобі, ковалі великої землі на посту у дружбі, не злобі (М. Рудь).
3. розм. Ворожий літак.
Міст запнула чорна завіса диму й куряви, а знахабнілі шуліки все шугали й шугали над землею, ревучи й розтинаючи свистом моторів повітря (Ю. Збанацький);
Кожному було ясно, що вони летять на нас – ці німецькі шуліки (Д. Ткач).
Словник української мови (СУМ-20)