шурувати
ШУРУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. що, чим і без дод., спец. Перемішувати в топці паливо.
[Юнга:] Я скоро буду кочегаром, вже шурував топку, от побачите (О. Корнійчук);
Кочегар Ваня став шурувати в топці (О. Донченко);
// Взагалі перемішувати, перевертати, ворушити що-небудь.
2. що і без дод., розм. Старанно, ретельно чистити, мити, скребти що-небудь.
Якось надвечір шурували ми з Устею підлогу в шостому корпусі. Аж заходить сам директор (Є. Кравченко);
П'ятнадцять хвилин митиме Гальванеску руки і шуруватиме їх щіткою. Після того він почне операцію... (Ю. Смолич);
Велика бочка з лугом, таким міцним, що від нього на пальцях злазила шкіра, нагадувала, що весь отой крам треба мити, шурувати, сушити і – знов укладати на давнє місце (Ірина Вільде);
* Образно. Кілька дівчат вийшло на берег моря, слухають, як хвиля шурує пісок (С. Скляренко).
3. перен., фам. Розвивати енергійну діяльність, діяти завзято, з азартом.
– Не турбуйтесь, Корнію Кириловичу. – Та знаю, попереджувати тебе марно. Але зрозумій – у мене теж справи. Початок я тобі зробив, а тепер шуруй сам (Ю. Збанацький);
// Швидко, енергійно йти куди-небудь (з дієсловом, перев. у наказовому способі).
Не встиг скинути комбінезона, як його покликали: – Студент, шуруй до механіка! (М. Зарудний);
– На ось, – сказав [Мусій], – десять марок і біжи в місто. Купи цілу пачку паперу та все, що тобі треба. Шуруй! (П. Козланюк).
Словник української мови (СУМ-20)