ять
ЯТЬ, я́тя, ч.
Назва літери (Ђ) церковнослов'янської й дореволюційної російської абетки, що позначала звук, який пізніше в українській мові розвинувся в “ї”.
В українському правописі літера Ђ вживалася до середини 19 ст., а в російському – до реформи орфографії 1917 – 18 років (з наук.-попул. літ.);
Скільки літ, не зна ніхто – П'ятдесят чи може сто. Бо і тих, що вже старі. До колишнім букварі Він учив читать, писать Через іжицю і ять (П. Воронько).
◇ (1) На ять:
а) прекрасний, найкращий або найвищої якості.
Писав про якусь дівчину.. Дівчина на ять. Та жаль, що родичка. Приїзди, не жалкуватимеш! (А. Головко);
– Якось-то косили ми з ним за проваллям. Він попереду – косар же був лепський, на ять! – а я за ним, хоч теж не давав дядькам собі п'яти врізать (Григір Тютюнник);
б) дуже добре.
[Шметелюк:] Хай побачать, хто такий Шметелюк! Я заробляю на ять і все одержую на ударницькі талони (І. Микитенко).
Словник української мови (СУМ-20)