велемудрий
ВЕЛЕМУ́ДРИЙ, а, е, заст. Дуже розумний.
[Кассандра:] Я бачила, як молодик вродливий з веселим серцем на чужину плив, не посланцем народу велемудрим, не збройним вояком і не купцем (Л. Укр., II, 1951, 252);
[Голоси (з академії):] Нехай живе Василько велемудрий, Нехай пишається, як маків цвіт (Крот., Вибр., 1959, 523);
// ірон. Який претендує бути розумнішим, ніж є насправді.
[Xрапко:] Бач, він [син] тепер розумний став, учений та велемудрий, — зазнався! Батько що? (Мирний, V, 1955, 139).
Словник української мови (СУМ-11)