вигулькувати
ВИГУ́ЛЬКУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ГУЛЬКНУТИ, ну, неш, док., розм.
1. Виринати з води.
[Сирени:] Поглянь, царице, З пітьми ночі вниз на хвилі, Млистим блиском заяскрілі, І осяй в’юнкий народ, Що вигулькує із вод (Гете, Фауст, перекл. Лукаша, 1955, 321);
— На Сибір я не хочу, а жінку без грошей таки швиргону в канаву або в Дніпро, щоб і не вигулькнула з води! (Н.-Лев., IV, 1956, 282);
Вигулькнувши з води, Маруся попливла наввимашки (Донч., V, 1957, 136).
2. Раптово, швидко з’являтися звідки-небудь, з-за чогось; показуватися, виглядати.
До того ж Микола час від часу вигулькував з будки, щоб усі бачили, хто за суфлера (Мушк., Чорний хліб, 1960, 53);
Ось вигулькнула з-за гори ціла колонія вітряків (Коцюб., I, 1955, 239);
З темряви знову вигулькнув чоловік, підкрався до купи (Кучер, Трудна любов, 1960, 67).
Словник української мови (СУМ-11)