видихати
ВИ́ДИХАТИ див. видиха́ти.
ВИДИХА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко ВИДИ́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ДИХАТИ, аю, аєш, док.
1. перех. і неперех. Дихаючи, виштовхувати з легенів повітря, тютюновий дим і т. ін.
Рівно дише Ліза, часом із силою видихаючи (Ю. Янов., І, 1958, 185);
*Образно. — Ох і начальник у нас! Ох і доконав! А бодай тобі, — вигукував Заруба, наче хотів видихати із себе всю злість (Кучер, Трудна любов, 1960, 381).
2. тільки недок., перех., перен. Виділяти, випускати з себе, поширювати навколо себе.
Лій у казані клекотить, шкварчить, здіймає бульби і видихує з себе страшенний чад (Мирний, І, 1954, 48);
Тільки невсипуще море бухає десь здалеку, немов незримий велет видихає з себе денну спеку (Коцюб., I, 1955, 291);
Кожна билинка, розніжена сонцем, видихала пахощі, від яких дурманіла голова (Панч, Гомон. Україна, 1954, 301).
3. тільки док., неперех., перен., розм. Знести, витримати.
За роботу такий бідолаха ледве стілько дістає, що з тяжкою бідою може видихати (Фр., II, 1950, 131);
— Мороз такий, що дай боже видихати (Кач., II, 1958, 472).
Словник української мови (СУМ-11)