видихати
ВИ́ДИХАТИ див. видиха́ти.
ВИДИХА́ТИ, а́ю, а́єш, рідко ВИДИ́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ДИХАТИ, аю, аєш, док.
1. що і без прям. дод. Дихаючи, виштовхувати з легенів повітря, тютюновий дим і т. ін.
Принцеса раптом глибоко втягає в себе повітря, із шумом рішуче видихає його й підводить голову (В. Винниченко);
Рівно дише Ліза, часом із силою видихаючи (Ю. Яновський).
2. що, перен. Виділяти, випускати із себе.
Квітки на ложе одиноке Ллють-видихають з себе мед (П. Куліш);
Лій у казані клекотить, шкварчить, здіймає бульби і видихує з себе страшенний чад (Панас Мирний);
Тільки невсипуще море бухає десь здалеку, немов незримий велет видихає з себе денну спеку (М. Коцюбинський);
Кожна билинка, розніжена сонцем, видихала пахощі, від яких дурманіла голова (П. Панч).
3. що. Промовляти слова з особливими емоціями, видихаючи при цьому повітря.
Стрибаю вниз .. і з розгону цілую [її] в рипучу холодну хустку. – Навіщо ж ти... аж за вухо, дурненький... – видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно (Григір Тютюнник);
– Ти повинна вибрати між нами двома, – видихнув він усе, що мав (Ю. Андрухович).
4. тільки док., перен., розм. Знести, витримати.
За роботу такий бідолаха ледве стілько дістає, що з тяжкою бідою може видихати (І. Франко);
– Мороз такий, що дай Боже видихати (Я. Качура).
Словник української мови (СУМ-20)