вона
ВОНА́, її́ (з прийм. до не́ї, від не́ї і т. ін.), займ. особ. 3-ої ос. одн., ж.
1. Уживається на позначення предмета мовлення, вираженого іменником жіночого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника.
Линь, моя пісне, як чайка прудкая, — Вона не боїться, що в морі загине (Л. Укр., І, 1951, 65);
Тут я зустрівся з музою своєю. І, взявши в руки ліру й срібний лук, Пливу, як тінь, по морю снів за нею (Рильський, I, 1960, 148);
Баба Сикліта дуже жаліла, що не вспіла наказати Марусі, як треба поводитись із сватами, і все, наче її кортіло, хотіла штовхнути дочку або сказати їй (Григ., Вибр., 1959, 33);
// у знач. ім. Означає особу жіночої статі як об’єкт чийого-небудь кохання.
В думках завжди була тільки вона;
// у знач. ім., розм. Уживається для визначення статі людини в дитячому віці.
Це він чи вона?
2. тільки род. в. Уживається в значенні присвійного займенника.
Таке її щастя, така її доля (Шевч., І, 1951, 5);
До війни Ляля часто бігала до цього будинку, де жила одна з найулюбленіших її вчительок (Гончар, II, 1954, 109).
Словник української мови (СУМ-11)