відскакувати
ВІДСКА́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДСКО́ЧИТИ, чу, чиш, док.
1. Стрибком або кількома стрибками віддалятися від кого-, чого-небудь.
А вона [Наташа], як навісна, то одскакувала від його, то, прискакуючи, горнулася (Мирний, III, 1954, 277);
Відскакуючи від [убитого].. ворога, Богдан відчув, як, ніби блискавкою, аркан пристебнув йому до голови руку з піднятою шаблею (Ле, Хмельницький, І, 1957, 199);
Ключник відскочив, немов укушений гадиною (Фр., VI, 1951, 171);
Кінь смикнув, звівся на диби.. Семен ледве встиг відскочити вбік (Сміл., Зустрічі, 1936, 38).
2. Ударяючись об що-небудь, падати в протилежному напрямі або вбік; відлітати.
Відскакують з плюском хвилі від човна (Коцюб., І, 1955, 429);
Об шоломи б’є залізо, та одскакує й дзвенить… (Сос., 1, 1957, 386);
Микола задумався і з усієї сили так уперіщив снопа, що рипиця луснула і бич одскочив (Н.-Лев., II, 1956, 185);
В цю мить біля її вуха просвистів великий уламок цегли і, вдарившись об двері, відскочив вбік (Хижняк, Тамара, 1959, 196);
// перен., розм. Не зачіпати кого-небудь, не впливати на когось.
[Варка:] Людські слова од тебе, як од барабанної шкури, відскакують (Ю. Янов., III, 1959, 22);
// Від удару, поштовху і т. ін. зриватися, різко відчинятися (про защіпку, двері тощо).
— Я як рвонув двері, так защіпка і відскочила (Кв.-Осн., II, 1956, 182);
Незабаром він знайшов камінь і гахнув ним кілька разів у замок. Дужка відскочила (Донч., III, 1956, 190).
3. Відриваючись, відокремлюючись від чогось, падати, летіти вбік.
Від залізної шматини відскакують іскри (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 200);
Чи брязне рама й загрімкоче й скалки одскочать до дверей?.. (Тич., II, 1957, 108).
Словник української мови (СУМ-11)