га-га
ГА-ГА́, ГА-ГА-ГА́, виг.
1. Уживається для вираження жалю, задоволення і т. ін.
Вона питала, чи вони їдуть Микитиним полем, — Микитиним? — Га-га! Микита давно помер (Коцюб., II, 1955, 278);
У хату вскочив Матня. — Га-га, братця! Є! гуляй! — кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою (Мирний, II, 1954, 165).
2. Звуконаслідування, що відтворює сміх.
— А що, догнав, москальчук? Догнав, різник? га-га-га! — сичився [нісся] регіт по всій улиці… (Мирний, IV, 1955, 81);
— Га-га-га, — гримлять збори, і тільки не сміються Степан та Мирон (Стельмах, II, 1962, 18).
Словник української мови (СУМ-11)