гук
ГУК, у, ч. Сукупність багатьох звуків різної частоти й сили.
Пролетіли величезним табуном дикі гуси у плавні на ніч і виповнили повітря дивним гуком (Коцюб., І, 1955, 142);
В кузні, в майстерні — гомін і гук (Гірник, Сонце.., 1958, 55);
// Безладне звучання людських голосів.
Гей, гук, мати, гук. Де козаки п’ють (Укр.. лір. пісні, 1958, 486);
Народ зійшовсь та гук такий підняв, Мов цілину п’ять плугів орють (Греб., І, 1957, 68);
// Звук людського голосу; сильний поклик.
— Благословіть колядувати! — носиться її гук вподовж улиці (Мирний, III, 1954, 41);
Вийди ж скоріше, о друже бажаний, Вийди на тихий мій гук (Коч., І, 1956, 464);
// Сильний звук, шум, створюваний яким-небудь предметом.
В селі бевкнув дзвін на гвалт і жалібно розлився його гук по полі, попід лісом (Н.-Лев., II, 1956, 195);
Здалека вже чула [Бабуся-зима] гук гармат і свист самострілів (Кобр., Вибр., 1954, 183).
◊ Не гук, діал. — небагато, мало.
Тут новин не гук (Фр., XI, 1952, 140).
Словник української мови (СУМ-11)