двойко
ДВОЙКО́, невідм., числ. кільк., збірн., розм. Те саме, що дво́є.
Обоє вони були сироти, побралися й жили собі двойко (Вовчок, І, 1955, 144);
Македониха теж взяла до своєї хати двойко хлоп’ят (Шиян, Гроза.., 1956, 332).
Словник української мови (СУМ-11)