доскочити
ДОСКО́ЧИТИ, чу, чиш, док.
1. неперех. Те саме, що доскака́ти.
Северин Наливайко на своєму вороному коні квапився доскочити до високої могили в степу (Ле, Наливайко, 1957, 305).
2. неперех., розм. Добігти, добратися куди-небудь за короткий відрізок часу.
— Я зараз повернуся, тільки до крамниці доскочу (Собко, Нам спокій.., 1959, 29);
Доскочивши через городи в луку, а звідти в ліс, Уляна перевела подих (Ле, Право.., 1957, 138).
3. перех., рідко. Добути що-небудь.
Снігир [Снігур] Зозулю перебив, — Коли б я мав ваш стан і сили, Оцю я погань би не їв, Щоб сей да той мене, коли б я не доскочив Собі щодня шматок м’ясця (Греб., І, 1957, 46).
4. перен., перех. Досягнути, домогтися чого-небудь.
Через місяців три написав [Шавкун] сестрі вже з Києва, що він таки свого доскочив, — зробився студентом (Мирний, II, 1954, 262);
Коронний хорунжий, бажаючи доскочити гетьманської булави, не скупився на бенкети (Панч, Гомон. Україна, 1954, 41);
В роботі й доскочив [Шульга] великої шани (Коп., Навколо полум’я, 1961, 214);
// Наробити, накоїти чогось неприємного, небажаного.
Вони бояться зачіпатися з поповичем, щоб не доскочити біди… (Кол., Терен.., 1959, 50);
Олена поглянула у віконце й заговорила, наче сама з собою: — Коли б з тим лісом не доскочив [Левко] лиха собі (Стельмах, Хліб.., 1959, 619).
Словник української мови (СУМ-11)