затинати
ЗАТИНА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ЗАТНУ́ТИ і ЗАТЯ́ТИ, тну́, тне́ш, док.
1. перех. і без додатка. Ударяти з силою чим-небудь гострим, звичайно встромляючи в щось або рубаючи.
Затинає [Омелян] сокиру в колодку і підходить до них [селян] (Фр., IX, 1952, 156);
Чіпкими вузлуватими пальцями стискав [Василь] топорище.. і затинав в корінь (Чендей, Вітер.., 1958, 217);
// Дуже бити кого-небудь.
По три пучки тернини, По чотири червоної таволги У руку набирали [турки], ..Потричі в однім місці бідного невольника затинали (Укр.. думи.., 1955, 13);
Щосили він затяв коня по хребті пужалном (Досв., Вибр., 1959, 64).
Затя́ти карб — зробити чим-небудь гострим зарубку, мітку.
Деркач винайшов палицю Мотя Крума і затяв на ній новий карб (Фр., V, 1951, 312).
2. перех. і неперех., розм. Завзято, з запалом робити, виконувати що-небудь.
Дітвора затинає так часом і сухий шматок, наче солодкий медяник (Мирний, III, 1954, 35);
На вигоні дівчата затинають веснянки, аж округи луна іде (Греб., V, 1957, 320);
// Починати робити, виконувати що-небудь (звичайно, співати, грати і т. ін.).
[Гавкун:] Як тільки немає про що балакати, так зараз і нехай затинають якої веселої (Сам., II, 1958, 107);
Він почав хилитатись по дорозі, затинаючи п’яної пісні (Вас., II, 1959, 11);
Ми маленькі Дударики.. Ми подмемо У дуду І затнемо: Ду-ду-ду (Воронько, Коли вирост. крила, 1960, 22).
3. перен., перех. Покривати, затягувати що-небудь чимсь.
В садку вітрець уже шепоче, Зоря край неба затина (Манж., Тв., 1955, 133);
З заходу прийшли германці й гайдамаки і золоті лани затяли, мов свинцем (Сос., І, 1957, 293).
Дух (ди́хання і т. ін.) затну́ло (затяло́), безос. —про стиснення в грудях, горлі, яке утруднює, перериває на якийсь час дихання.
— Ти, слухай, — каже він якось глухо, мов йому що зітхання затнуло (Мирний, IV, 1955, 232);
Йому затяло дух, і він щосили боровся з цим непояснимим для нього жахним чуттям (Досв., Вибр., 1959, 344).
Словник української мови (СУМ-11)